Мої мандрівки

В хаті поселилась чергова жаба, і мандрує другий день поспіль невідомими ходами . Зробила жабі приємне — винесла на вулицю. Наступного вечора вона матеріалізувалась знову. Довелось влаштовувати повторний тур,  вже з парадного ходу. На третій вечір жаби не було, зате її примара ввижалась мені повсюди.

Хто тут старший, в цій хаті? Я чи жаба? Я довше тут живу, і попрошу територію звільнити. Якщо комірне не платите.

Шпаки починають кожен ранок з групової наради на шовковиці, а я  вітаю їх гучними оплексами. Іноді допомагає.

Зайця в цьому місяці не зустріла. Зустріла мандруючих в пошуках суниць на грунтовій дорозі Лисогірка-Кожухів. Казали ,що місцеві. На пароль «там, де вишка» — не відгукнулись. «Яка вишка ?». Значить, чужі. Про суничники під Педосами вирішила промовчати. Хай шукають свої галявини десь, де грушки.

А я не знаю, де грушки. Я знаю, де вишка !

Горіх однією гілкою похилився на стару хату. Дід Михальо сказав зрізати. Ніна прийшла через два дні і теж сказала — зрізати. Вони що, досі цього горіха не бачили ? Я горіх попросила — на хату не падати.

Налетіла шура-бура, чемний горіх впав акуратно біля хати. Економимо на обрізальниках дерев.

Вавельські цеглинки

 Вавель

Якщо маєш час, можна відвідати королівський замок, костьоли, просто поблукати  біля  древніх мурів.

Через ці ворота ми заходимо в середину комплексу.  

Ворота 

А це що ? Простір з ледве помітним фундаментом? А це — залишилось від перебування австрійських військ. Вони знесли кілька середньовічних споруд,  навіть костьоли, аби мати плац для військової муштри.

Плац 

То і не дивно, що коли браві австрійські вояки нарешті залишили Вавель, він потребував серйозної реставрації.

Люди, які фінансували рестравраційні роботи, отримували право на "цеглинку" в королівських мурах, на якій писалось їхнє ім"я.

Цеглинки 

А тепер ми можемо ходити і читати, хто дійсно доклав сил і грошей, щоб  ці замки стояли до нинішнього часу. 

 

 

Краків.З майором Вихрем

Отже, мій другий раз у Кракові. Вже знаю основні місця, трохи орієнтуюсь у вулицях, ловлю окремі слова в польській мові. Взяла з собою Юліана Семонова і звіряюсь з першоджерелом. Що ж побачила в Кракові група майора Вихря? 

Старий ринок, або, як пише Юліан Семенов," поразительный в своей средневековой красоте Старый рынок". Планування цієї площі збереглось з данадцятого століття.
Ринкова площа 

"Два костела, выложенная каменными плитами площадь, крытые ряды Сукеницы, снова площадь, устланная серыми плитами, а вокруг двух- и трехэтажные дома с островерхими черепичными крышами. Еще до войны дома были выкрашены в разные цвета — желтый, красный, серый, но теперь краска выцвела, местами облупилась, и поэтому площадь была не игрушечно-средневековая, как раньше, а казалась по-настоящему перенесенной сюда из давно ушедших веков. "

Сукениці.

Сукениці 

Сукениці

Сукениці 

 Эта суббота ничем не отличалась от всех остальных дней. Также было
людно, тревожно и душно. Так же через каждые полчаса трубач на костеле
высовывался на пятидесятиметровой высоте в окошко и играл своим длинным
средневековым серебряным горном позывные тревоги. Он играл до середины и
резко обрывал пронзительно-чистый мотив. Так было многие столетия.
Предание рассказывает, что трубач увидел из своего окошка татар, которые
двигались к городу молчаливой, устремленной пыльной лавиной. Он затрубил
тревогу, но не успел допеть свою песню до конца — его пронзила стрела. С
тех пор каждые полчаса трубач — днем и ночью — обрывает свою песню тревоги
на высокой плачущей ноте.

Вежа 

Я поморочилась трохи  і спробувала сфотографувати того сурмача. Він грає в різні сторони, висуваючись з віконця на вершечку вежі.

Сурмач 

Як бачите, все не місці. Нічого не змінилось. Стоїть і досі. Слава Богу, Радянська армія хоч щось корисне в Польщі зробила. Врятувала Краків від знищення. А може — це така легенда? Минулої неділі ми влаштували невелику родинну дискусію на цю тему. Навіщо Сталіну було рятувати той Краків? Варшаву ж холоднокровно віддали на поталу, і спостерігали за знищенням і міста ( не менш стародавнього ніж Краків), і повстанців .

Як там писав Висоцький "Почему же плакали наши корпуса? Говорят,что танками, мокрыми от слез англичанам с немцами мы утерли нос".

Історична цінність Кракова, його значення для слов’янської культури ? Невже це щось означало для більшовиків, які знищували пам’ятки одна за одною? Слов’янська культура для творців соціалістичного реалізму? Смішненько звучить…. Більш прагматичне рішення: воюючій армії потрібно було мати комунікації, постачання, для цього краще, щоб Краків стояв. 

Брат висловив думку, що врятування Кракова ( якщо таке дійсно було) — це ініціатива виключно групи Березняка. Випадково у радянської розвідки вийшло. Знайшлися плани мінування міста, і , що тут поробиш, взяли і втрутились. Буває… 

То й добре, що втрутились. Тепер я гуляю краківським Старим містом, ховаюсь від дощу в Сукеницях, слухаю сурму сурмача, милуюсь Вавелем, вивчаю краківські музеї…. Мир завжди краще війни, а культурна спадщина — краще за руїни.

Я вдячна всім, хто зберіг це місто. І якщо частка в тому є Радянської армії, я їй теж подякую.

Митно-прикордонне…

Пояснюю: одне з найбільших подивувань іноземців при в"їзді в Україну ( іпри виїзді теж) — похмурі обличчя наших прикордонників. Особливо це в Борисполі помітно, коли людина з невиспаним обличчя і почервонілими очима намагається знайти в паспорті потрібну сторінку. Ні тобі "добрий день", ні "до побачення".

В наземних кордонах почались приємні зміни. Прикордонниця застрибує в наш бус з запитанням

" Добрий день, паспорти дітям роздали?". Німа сцена. В автобусі дітей нема.  Тендітна Оля на першому  сидінні здалеку нагадує дитину? Прикордонниця посміхається :"Ой, вибачте, в таких автобусах , зазвичай, дітей на екскурсію везуть" і збирає паспорти. Вигляд у неї такий…., привітний.

Сцена друга. Веселий польський митник заглядає в буса.

— Цигарки, водка є?

Ми дружно у відповідь:

— Нема.

— А чого ж  ви тоді їдете? 

Хм, цікаве запитання. Пан митник всівся на місці водія,і воно так вигладає, що ті запитання "не риторичні". А по суті. Хоча зі смішком.

Тендітна Оля (за сумісництвом — керівниця нашої групи) пояснює, що їдемо в Краків.

— Краків — це від Ринку до Велічки, — реагує пан митник. — А в Кракові — куди?

Оля дістає лист з запрошеннями " в справі організацій позажондових". Минтик уважно те все вивчає   і робить несподіваний висновок:

— То Юля Тимошенко — ваша тьотка?

Ми обурюємось, якби вона була нашою "тьоткою", їхали б ми в цьому автобусі…  Як мінімум, літаком летіли б.

В автобус заходить ще один митник. Цікаво, що буде далі?

— Ходімо, — каже наш митник колезі, — тут їде організована група ….контрабандистів .

І на цій оптимістичній ноті я втретє в  2009 році в"їзджаю в Єропейський Союз. Схоже, що це не в останнє.

Але, увага, на мене чекав ще і виїзд. Пропускаю Краківський вокзал, і всі ті пригоди, і потяг, і польський вагон, і нарешті ми доїхали до рідних країв. Чесно, українську митницю чекали з острахом, як гарантовано зіпсований настрій , підняті полиці, гаркання  і все-таке. В купе заглянула чергова білява пані в митній формі з радісним вигуком:

— Добрий день, дівчаточка!

У нас мову відібрало, настільки манера поведінки української митниці нагадувала того польського митника з Краковця. І відрізнялась від звичної української манери поведінки митних службовців.

Пані неспішно і з посмішкою почала з нами ніби світську розмову:куди їздили, а чого, а який результат поїздки, а де в Україні живем, а давав нам хтось передачу… Я так розумію, остання фраза була ключовою, і, незважаючи на посмішку і радісний вигляд, пані справно робила свою роботу. Та в такому вигляді її робота була приємнішою і для неї, і для нас.

Переконавшись, що з нас нічого не візьмеш, і не рушивши наших сумок, пані пішла в інші купе. А до нас зайшов прикордонник. Такий радісний, не повірите. От тільки вирішив мене запитати, через який пункт я кордон перетинала, коли в Польщу їхала. Наче я дивлюсь, як там що називається. Чудом згадала слово "Краковець", але була в тому невпевнена , так пам"ятала, що через Краковець до Кракова їдуть. Але раптом то була Рава-Руська? Візьмуть і додому не пустять, пошлють назад на таблички дивитись.

Але то був Краковець, і мене все-таки пустили додому. В підтвердження своєї присутності в рідних землях пишу зараз ці рядки.

І дим солодкий…. 

 

 

Сьогодні була в Брацлаві

Ритуально — це нечасто.  Завжди щось знаходиться важливе і нагальне, ніж подорож у Брацлав. Бо для того візиту треба обрати вихідний день ( не витягати ж дітей з уроків ), і цей день має бути більш-менш вільний, і ще треба щось їм привезти ( а їх п"ятеро), і побути з ними хоча б годинку,  розпитати про навчання, здоров"я і різні пригоди.

Сама школа справляє гарне враження, в спальнях у дітей — і меблі новенькі, і килими постелені. Вставлені вікна сучасні.  Одне я не можу зрозуміти: там режим відкритих дверей. Була вже тричі, і жодного разу мене не запитали, до кого я приїхала і чого вештаюсь територією. Аж поки я сама не починала шукати когось з дорослих!

Взагалі,  я з вчительської родини, онука директора школи і донька вчителів. Добра частина мого дитинства пройшла в прослуховуванні різних шкільно-вчительських проблем. З цього я винесла два головних правила шкільного устрою:

Перше. В школі все має виховне значення, незалежно, чи то під час уроків, чи після, чи внесено в план роботи, чи просто так — все має бути на рівні, бо це школа.

Друге.  Чужі не ходять по шкільній території.

От з другим у цій школі, де мої родичі, трохи дивне коїться. Тільки сьогодні я шукала найменшу дівчинку, і заглядала чи не в усі класи в корпусі. Все відчинено, ніде нікого. Діти пішли обідати з вихователькою. А двері — не замикаються.  

А ще перед Новим роком малі скаржились, що у Оксани вкрали мобільний телефон, і альбом з фотографіями, а у Вови — велосипед, який йому подарувала благодійна організація.  Я тоді трохи розстроїлась через ці крадіжки, приїхала додому і наступного дня вже мала грип. А коли в мене грип — перебуваю у зміненому стані свідомості під назвою "нам , татарам, всьоравно".  І такі речі роблю, які без хвороби ніколи б не витворила б.

От з тим грипом я знайшла  в довіднику телефон директорки, передзвонила їй і розказала, що я — далека родичка тих і тих, і у них постійно щось крадуть. Директорка повідомила, що діти бувають різні, а у них, в інтернаті — режим відкритих дверей. Взагалі, вона справила враження хорошої людини, відчувалось, що дітей знає,  про них піклується… Обіцяла з малими ще раз поговорити про ті крадіжки (бо Оксана нікому не сказала, що у неї телефон вкрали. ) . 

Сьогодні запитую в Оксани, які зміни? Виявилось, що  спальні дівчаток тепер замикаються, і ключ потрібно у чергової брати. А Оксана знову засмучена. Розповідає мені чергову історію.

Кілька днів тому діти посадили яблуні на своїй ділянці. Як виховний захід, мабуть, бо діти самі ходили на базар, вибирали ті яблуні, виторгували в дядька. Дядько всім  продавав за 14 гривень, а їм продав за 9 гр.  Уявіть собі, що якась свиня вкрала ті саджанці ! Викопали просто з дитячої ділянки! Дітей-сиріт!

Викопали не всі яблуньки, але, як на зло,  попалась їм під руки і Оксанине деревце. Як може почувати себе дитина, яка посадила яблуньку , а потім — побачила на її місці тільки яму перекопану?

З іншого боку — невже не можна влаштувати охорону території школи? Паркан суцільний, ворота з черговими. Я розумію, що адміністрація хоче, аби діти почувались як у дома, без зайвих казенних атрибутів. Але ж і дома замикаються двері і зачиняються ворота. А в ситуації крадіжок — це просто необхідно робити.

Як на те, у мене немає грипу. Дзвонити нікому вже не буду. Оксанці сказала: "Не переживай, приїдеш у своє село і насадиш дерев, скільки захочеш. Навіть не треба буде купувати, у лісі викопаємо".

Але на душі — все одно неприємно.  Через це і ніяких пізнавальних екскурсій  по Брацлаву не зробила. Вибачайте.

 

 

 

 

Мої нові мандри

Але найбільшим  (треба вжити дипломатичний вираз ) сюрпризом від того консульства була майже повна відсутність черг. Я приїхала десь перед дев"ятою, а о десятій ранку вже вийшла на свободу. Згадую вересень минулого року, я під консульством вже о 5 ранку, а змогла зайти десь пів на одинадцяту, за мною — числений натовп, всі прагнуть у Європу. До речі, кажуть у Львові  і зараз таку ж ситуація, до 500 людей в черзі. Спробуй, дочекайся.  А в Києві — тихо, мирно і спокійно.

Звичайно, спалахи на сонці і тут себе проявили. Це ж треба було додуматись, взяти з собою манікюрні ножиці! Довелось їх залишити в охоронця при вході.  Сподіваюсь, це мені не зарахують як спробу теракту, і візу все ж дадуть. А якщо ні, — вперед, у найріднішу з земель, капусту поливати.

 

Що дивитись в Немирові-4. Вікна в палаці

Адже тоді тільки-тільки електрика з"являлась, та і таку махіну освітити — нелегке завдання. Однак, коли ми йшли другим поверхом, було таке враження, наче всюди світять лампи денного світла. Я все шукала , де ж ті лампи, адже корпус був зачинений  перед нашою появою, невже електрика на ніч не вимикається? Та не може бути! 

Секрет простий, архітектор зробив у даху  скляні отвори, вони наче подвійні, і тепло зберігається, і світло є постійно. А ще, в підлозі другого поверху є такі великі скляні вікна, які додатково освітлюють перший поверх, не повністю, бо зараз вони частково доріжками покриті. Це просто, і без затрат.

Чому зараз так не роблять, адже можна придумати таке освітлення і в сучасних будинках.  А ще — час той лікувальний корпус перевести куди-небудь, а палац зробити повністю музеєм.  

Що дивитись у Немирові-3

На городищі перед дощем.  До нашого непереможного кросу.Перед дощем

З  цього валу ми дивились на оленів. До речі, за народними переказами, вали насипали вручну, як сказала жінка з сусіднього села, "носили землю пеленами". 

Вали 

Отакі от ці вали, але як не фотографуй — надто монументальні споруди для наших фотоапаратів. На 4 км — не вистачає. 

Вали 

Що дивитись у Немирові-2

Я скажу так, жінок потрібно слухати. Завжди. І не просто слухати, а робити те, що вони скажуть. Наш водій  в це не вірив, і як я не молила-не просила його не заїзджати на Городище, він таки підвіз нас аж за вали. І тільки коли я почала кричати:"Зупиніться", бо перелякалась що він потягне буса на греблю, "Богдан" зупинився.  А дорога від траси до валів — грунтова, а погода — в той день була непевна, а не їхати б тому автобусу по груновій дорозі в гості до скіфів. Словом, слухайте мою першу пораду: стежте за погодою, і далеко на Вали не заїзджайте. 

Погода на цьому місці буває різна. Як поїдете з Вінниці, знайте, у районі Вороновиці ви перетнете кліматичну зону (жартую), і погода може радикально змінитись (серйозно). Перевірено досвідом. Дощ у Вінниці може перетворитись у яскраве сонце на Валах. На жаль, зворотнє перетворення теж можливе.

Але в той день ніщо не віщувало небезпеки. Ми спокійно, наскільки це можливо, рушили вглиб Городища. 100 га площі, 4,5 км довжина валів, до 9 метрів — висота. Це все треба оглянути. Якщо маєте час і натхнення, раджу вилізти на вал і пройти їх з кінця в кінець . А, рухайтесь за ходом сонця. Така прикмета тутешня. Може, скіфів зустрінете? Ми зустріли. Тільки не скіфів, а двійко молодих оленів. Першим їх побачив Олав і почав кричати :"Олені, олені!" Поки я фотоапарат витягала, олені майнули в ліс. 

Якщо ви зайшли на Вали від дороги, а інакше ви і не зайдете, це наша компанія ходить пішки через Немирівський парк, так от, ви  маєте перейти на той бік річки-ставків.  Річки там називаються Устя, притока Південного бугу, а переходять її по кладках і містках  саморобних. Майже хендмейд. 

Кладка 

А тут просто кілька дощок.

Кладка 

 Тут треба щось сказати про Немирівське скіфське городище, щось таке історичне. Його датують сьомим сторіччям до нашої ери. Під час розкопок тут знайдені три поховання скіфського часу, та залишки культової споруди. Майже в центрі валів, на високому північному березі річки було замчисько, де це все і знайдено.  Ми до центра не дійшли, йшли в середині валів вздовж води, аж до краю, де є невелика галявина біля скелі. місце улюблене для стоянок туристів, бо поряд джерело з питною водою. Пити можна, я не раз це робила і досі жива. Правда, на весні джерело  трохи забруднене, ніхто його не почистив, і цього разу ми не ризикували.  Загалом на території городища нараховують 6 криниць-джерел, які наче  збереглись з скіфських часів. Я обрежно про це все пишу, бо невпевнена, де я це прочитала, а в різних книгах по-різному пишуть, а дещо я могла і собі вигадати…

Словом, три, ні чотири джерела ми знайшли. А два — територія все-таки  100 га, спробуй обійти.

Поки я чесно Олаву розповідала всі ці байки-легенди, поки дівчата фотографувались між квітучих яблуньок, поки те і се… А тут дощ як вперіщить! Ми давай швиденько назад йти.

Задача для кмітливих: якщо довжина кола-овалу 4,5 км, а ми по центру дійшли до краю, за скільки часу ми повернемось до другого краю цього кола? Враховуючи травневу зливу? А як швидко наш одяг промокне до ниточки? Враховуючи залишені в автобусі парасольки ?

От і я кажу, змокнемо. Олав жартує  про Сусаніна. Я нагадала, що у нас була своя героїня, не встигла назвати імені, як наша Оля, золотце наше, тут же випалила:

— Ляля Ратушна!

Та що таке сьогодні коїться, яка Ляла Ратушна, ми про Мар"яну Завісну і облогу Буші говоримо!

Добігаємо ми до краю, а автобус стоїть собі спокійненько.

— Чом ви не втекли на трасу, — питаю водія.

Ага, втечеш тут, скіфи не пустили. Словом, автобус буксує,  а ми з того переляку, вкупі з естонським професором, пхаємо гуртом нашого "Богдана". Оце картина була! На метр пропхаємо, а він знову буксує, підйом невеликий, от і не може подолати.

Залишили дурну роботу, зайшли в автобус. Мокрі, брудні і щасливі. Олав каже, що любить пригоди, а ми всі тільки сміємось. Вирядили водія шукати трактора, а самі мерзнемо в автобусі. Під акомпонемент безперервний українських народних пісень. Як тільки змовкаємо, Софійка вимагає знову співати, бо без пісень — холодно дуже. Я впевнено виголошую: "Ще ніхто після пригод на городищі не захворів ніколи!" І це правда. 

Так ми просиділи майже дві години, аж поки з"явився довгоочікуваний трактор і витяг нас на свободу. В"їхавши в Немирів, одразу викупили фірмового напою з перцем і влили в кожне горло по 100 гр. В результаті всю дорогу до Вінниці співали народних пісень як червонопрапорний народний хор.  А Олав тішився, бо любить народні пісні. 

 

Що дивитись у Немирові?

Та спочатку про Немирів.

В Немирів ми рушили вкупі з естонським професором Олавом, аби показати йому справжні українські пам"ятні старожитності. Поки виїхали з Вінниці, поки зловили по дорозі Софійку, яка застрягла в пробці, словом туди-сюди, в Немирів добрались вже на початку п"ятої години. Ми їхали на вали, але проїхати Немирів і не зайти в парк — це непростимий вчинок.

Окрім бузку, в парку можна подивитись — дерево гінго дводольне (порода така, що вижила навіть після атомного бомбардування в Японії), дерево кохання (сплетені гілки нещасного дерева у формі серця, творіння садівника Щербатової. Дерево нещасне, бо туристи над ним постійно глумляться, пишуть, ріжуть і пляшки від шампанського чіпляють. Повбивала б !)

 Ще є залишки французьких клумб (тут хтось написав, що клумби в парку гарні. Бачили б ви, які вони були раніше! ), прекрасні верби над ставками, кілька радянських "дєушек з вєсламі" та оленів з  рогами (роги іноді ламають, але зараз почали відновлювати. Гроші з"явились) . В центрі ансамблю, біля самого палацу — дитячий майданчик "Рошен", я розумію, більше в Немирові місця не знайшлось. Та сама помилка, яку зробили на початку 80-х, коли побудували будинок культури з протилежного боку палацу. Архітектор планував палац Щербатової так, щоб з бічних вікон було видно крайчик поля. Тепер там пам"ятка радянської архітектури, бо кому треба той  польовий пейзаж?

Палац  

Хто хоче оглянути палац — попереджаю, він працює у робочі дні до 16 години. Ми в цьому переконались. Двері були замкнені, але ж ми так просто не здаємось. Пішли шукати чорний хід, туди-сюди стукались, врешті відшукали знервовану прибиральницю, яка одразу гвалт підняла : "Приходьте завтра, пустити немаю права, екскурсії платні, без дозволу головного лікаря.. і т.д.". На щастя, з нею був більш-менш спокійний сторож чи охоронець. Молодий такий чоловік, якому ми пояснили, що тут проїздом і хотіли б оглянути картини, а з нами естонський професор, і завтра ми прийти ніяк не зможемо. Хлопець був патріотом Немирова, тому подзвонив своєму керівництву і нас пустили в середину. Для мандрівників розповідаю про свій досвід: в палаці зараз лікувальний корпус санаторію (подумайтє, какая связь?). Тому в буден день сміливо заходьте, наче ви курортники і дивіться на картини. Але не переборщіть. Бо інші курортники не зрозуміють вашого ентузіазму. Ви що, сюди картини дивитись прийшли, — мене якось запитали. Я чесно відповіла "так".

Звідки картини? Колекція сучасна. Щороку взимку в санаторії проводять пленери для художників, і частина картин залишається у санаторії. Свого часу я не купила книжку з репродукціями і тепер жалію, бо коли ще її знайду. А там є речі унікальні, наприклад скіфські вали при місячному сяйві. Малював їх художник взимку, спеціально ходив на вали при повному місяці. Невдовзі після цих пленерів він помер, а картини — дійсно шедевральні. На жаль, ми цю картину проминули, охоронець обіцяв показати її на зворотньому шляху, але прибиральниця там вже помила і знову гвалт: "подякуйте, що вас взагалі пустили". Вона так і сказала, " подякуйте, що вас взагалі пустили". 

Для любителів історії — в колекції портрети людей, які так чи інакше мали стосунок до Немирова і Немирівщини. Нєкрасов, який тут народився,Марко Вовчок, яка тут жила з чоловіком і   написала свої перші оповідання,  художник Сошенко працював у Немирівській гімназії (це той художник, який у Петербурзі побачив як Шевченко малює у Літньому саду і допоміг йому звільнитись з кріпацтва), письменник Трублаїні, композитор Леонтович.

Я намагаюсь естонцю Олаву пояснити, хто такий Леонтович .

— Олю, — прошу студентку нашого педагогічного, — наспівай щедрівку.

— Джингл белс, джингл белс,- з готовністю починає Оля.

— Тьху, Олю, "Щедрик"!

Олав знає "Щедрика", але він не знав, що це український композитор написав. Софійка теж не знала, думала, що це англійська пісенька ?! Лишенько, що у нас з освітою молодді коїться?