Мандрівниця

Ритуально - це нечасто.  Завжди щось знаходиться важливе і нагальне, ніж подорож у Брацлав. Бо для того візиту треба обрати вихідний день ( не витягати ж дітей з уроків ), і цей день має бути більш-менш вільний, і ще треба щось їм привезти ( а їх п"ятеро), і побути з ними хоча б годинку,  розпитати про навчання, здоров"я і різні пригоди.

Сама школа справляє гарне враження, в спальнях у дітей - і меблі новенькі, і килими постелені. Вставлені вікна сучасні.  Одне я не можу зрозуміти: там режим відкритих дверей. Була вже тричі, і жодного разу мене не запитали, до кого я приїхала і чого вештаюсь територією. Аж поки я сама не починала шукати когось з дорослих!

Взагалі,  я з вчительської родини, онука директора школи і донька вчителів. Добра частина мого дитинства пройшла в прослуховуванні різних шкільно-вчительських проблем. З цього я винесла два головних правила шкільного устрою:

Перше. В школі все має виховне значення, незалежно, чи то під час уроків, чи після, чи внесено в план роботи, чи просто так - все має бути на рівні, бо це школа.

Друге.  Чужі не ходять по шкільній території.

От з другим у цій школі, де мої родичі, трохи дивне коїться. Тільки сьогодні я шукала найменшу дівчинку, і заглядала чи не в усі класи в корпусі. Все відчинено, ніде нікого. Діти пішли обідати з вихователькою. А двері - не замикаються.  

А ще перед Новим роком малі скаржились, що у Оксани вкрали мобільний телефон, і альбом з фотографіями, а у Вови - велосипед, який йому подарувала благодійна організація.  Я тоді трохи розстроїлась через ці крадіжки, приїхала додому і наступного дня вже мала грип. А коли в мене грип - перебуваю у зміненому стані свідомості під назвою "нам , татарам, всьоравно".  І такі речі роблю, які без хвороби ніколи б не витворила б.

От з тим грипом я знайшла  в довіднику телефон директорки, передзвонила їй і розказала, що я - далека родичка тих і тих, і у них постійно щось крадуть. Директорка повідомила, що діти бувають різні, а у них, в інтернаті - режим відкритих дверей. Взагалі, вона справила враження хорошої людини, відчувалось, що дітей знає,  про них піклується... Обіцяла з малими ще раз поговорити про ті крадіжки (бо Оксана нікому не сказала, що у неї телефон вкрали. ) . 

Сьогодні запитую в Оксани, які зміни? Виявилось, що  спальні дівчаток тепер замикаються, і ключ потрібно у чергової брати. А Оксана знову засмучена. Розповідає мені чергову історію.

Кілька днів тому діти посадили яблуні на своїй ділянці. Як виховний захід, мабуть, бо діти самі ходили на базар, вибирали ті яблуні, виторгували в дядька. Дядько всім  продавав за 14 гривень, а їм продав за 9 гр.  Уявіть собі, що якась свиня вкрала ті саджанці ! Викопали просто з дитячої ділянки! Дітей-сиріт!

Викопали не всі яблуньки, але, як на зло,  попалась їм під руки і Оксанине деревце. Як може почувати себе дитина, яка посадила яблуньку , а потім - побачила на її місці тільки яму перекопану?

З іншого боку - невже не можна влаштувати охорону території школи? Паркан суцільний, ворота з черговими. Я розумію, що адміністрація хоче, аби діти почувались як у дома, без зайвих казенних атрибутів. Але ж і дома замикаються двері і зачиняються ворота. А в ситуації крадіжок - це просто необхідно робити.

Як на те, у мене немає грипу. Дзвонити нікому вже не буду. Оксанці сказала: "Не переживай, приїдеш у своє село і насадиш дерев, скільки захочеш. Навіть не треба буде купувати, у лісі викопаємо".

Але на душі - все одно неприємно.  Через це і ніяких пізнавальних екскурсій  по Брацлаву не зробила. Вибачайте.